Місяць жіноцтва у Сполучених Штатах — як американці відзначають 8 березня

"Я спіймала себе на думці, що поки він робить свою карʼєру, я виховую його дитину", — каже спікерка, політична консультантка на одній із панелей на Міжнародному жіночому форумі у Вашингтоні. І ця думка веде жіноцтво через всі часи. Кажуть, зародилась вона ще з часів, коли 167 років тому жінки почали протестувати у Нью-Йорку із порожніми каструлями за виборче право та рівну оплату праці.

Миттєвого результату жінки тоді не отримали, але це стало початком, коли боротьба за права жінок почала видозмінюватися разом із суспільством. У змінах боротьби жінок за їхні права та положення їх у суспільстві розбиралась Уляна Бойчук із США. 

Місяць жіноцтва у США 

В Америці березень — women's history month, тобто Місяць Жіночої Історії, їхньої гідності, сили та мужності. Ще 167 років тому про такі заходи та місяці могли тільки мріяти ті жінки, які у 1856 році взяли порожні каструлі і вийшли на протест на Манхеттені.

Весь березень у Сполучених Штатах у великих містах проводять конференції та заходи, де жінки вчергове нагадують про свою силу, роль та стійкість.

Багато хто скаже, що вже всі слова були сказані, всі справи вже були зроблені, і що вже, напевно, немає сенсу далі про це говорити, але дії завжди свідчать про протилежне. Бо якщо жінки досі піднімають це питання, то проблеми є, і потрібно шукати шляхи їх вирішення. 

У Джорджтаунському Інтитуті вивчення жінок, миру та безпеки, що у Вашингтоні, досліджуючи питання безпеки, лідерства та миру у світі, дійшли до висновку, що стабільність життя нації в плані економіки, безпеки, миру та гідності рівносильна до жіночої ролі у цих процесах, діяннях у громадах, активності у країнах тощо.

Про це каже керівниця цього інституту, колишня пані посол США з глобальних жіночих питань у Державному департаменті США Мелані Вервір. Це наскрізне питання, до прикладу, для України та для всіх націй, які перебувають у процесі пошуку себе, розвитку себе та роботи над собою. 

"Українки нині — свідки військових злочинів. І коли закінчиться війна, вони будуть розповідати свої історії мужності та стійкості, чого вчитимуть цілий світ. І вони також будуть допомагати суспільству трансформуватись теж", — додає пані Вервір.

Війни приносить зміни

Українка Людмила Менюк — практична психологиня, арттерапевтка. У 2014 змінила професію на військовий позивний "Мальва".

У 2014 році жінка втратила свого сина Станіслава, який був її побратимом. З того моменту бореться. Каже — на війні немає віку, гендерної та якихось інших ознак, бо її побратимам 20, 30, 50 і 60 років. 

"І всі ми брати і сестри. Моя військова карʼєра розпочалась у 50 років. Російська агресія зробила з мене солдата, гарного солдата і справжнього сержанта", — каже військова із позивним "Мальва".

Жінка вчилась під час боїв, а коли почалася Велика Війна, шукала Старлінк, щоб підключитись до інтернету, знайти відео на Ютубі та за 15-20 хвилин навчитись стріляти із Джавеліна.

"Після перемоги буде нове життя. Будемо відбудовувати Україну, я буду із довгим волоссям та у рожевому платті", — закінчує свою історію Людмила.

Військова Андріана Арехта до війни працювала у міжнародній компанії, але з 2014 змінила звичну роботу та всі звичні для себе речі на війну. Зараз каже — це її обов’язок перед побратимами та посестрами, а найбільше — перед тими, хто вже не поруч, щоб боротись і перемогти.

Андріана Арехта — військовослужбовиця ЗСУ, засновниця жіночого ветеранського руху. Воює із росіянами з 2014 року. Андріана звільняла Херсон, де отримала травму, і вісім місяців боролась за життя, вчилась знову ходити, їсти, пити.

Сину Андріани 8 років. Коли її питають про мрію, вона відповідає, що її немає, її мрію відібрали росіяни, бо вони забрали її звичне життя, де вона працювала на іноземну фірму брендменеджеркою, була мамою та багато подорожувала.  

"Я, коли приїжджаю додому та бачусь із своїм сином, він питає мене — "Мамо, а ти памʼятаєш, як ми були сімʼєю?" (а ми з чоловіком двоє воюємо). Я не знаю, що йому відповісти, бо я ніби у фільмі, де я акторка, і моя голова роль — виграти цю війну у памʼять про тих, хто на ній загинув", — додає Андріана Арехта. 
    
Коли Андріана, Людмила та всі інші українські військові жінки, яких нині в армії більше 50 тисяч, розповідають свої історії в Америці під час адвокації, ними захоплюються, їм дякують за відвертість, за їхню роботу та вибір, який вони зробили, про них завжди пам'ятають та їхні історії колись будуть записані у Великій Книзі Великої Історії, а на їхніх прикладах навчатимуться наші нащадки.  

Уроки історії сьогодні 

В Америці у часи Другої світової війни існував образ "Rosie the Riveter" — це жінка-робітниця у синій чоловічій сорочці, яка показує жест, що вона все може.

Тоді в Америці запровадили високооплачувану роботу, яку робили жінки, а саме — ремонти літаків, виготовлення амуніції. Війна закінчилась, проте жінки, які захотіли залишитись працювати на цій роботі, залишились та працювали.

Спочатку чоловіки засуджували таке рішення, але жінки, незважаючи на докори, продовжували працювати, розвивали економіку та руйнували всі міфи, а роль жінки в економіці тоді, по суті, була визначальною. Про це повідомила, посилаючись на дослідження Джорджтаунсьокго інституту, Мелані Вервір. 

Роль жінки в Україні, де нині триває повномасштабна війна, є визначальною. Нині українки — це символи безпеки для своїх сімей, для своєї країни та для цілого світу.

Дбаючи про безпеку своїх дітей, багато жінок також покинули свої роботи, кар'єру та звичне життя задля спокою своїх дітей. За даними платформи Opendatabot, від початку повномасштабної війни різниця між тими, хто виїхав та в’їхав до України, склала 2,7 млн осіб.

Дбаючи про безпеку своєї країни, жінки, які залишились в Україні, трансформували свої професії, руйнуючи всі міфи про тільки чоловічі чи тільки жіночі професії. Окрім поля бою, багато українок нині займаються розмінуваннями територій, шукають кошти для людей, які постраждали від окупації та адвокатують їхні права.

Багато хто створює безпечне середовище, продовжує навчати дітей у школах, лікувати в лікарнях, водити трамваї та інший громадський транспорт. І ця реформація продовжується, відбувається наживо, у часі, де ми з вами живемо. 

Більше 69% жінок, які виїхали за кордон, готові повернутись, каже заступниця міністра фінансів України Ольга Зикова. Головна умова — щоб їхні діти мали бомбосховища у школі, а самі жінки — можливості для розвитку малого та середнього бізнесу.

"Зараз для цих жінок не стає питання повернення лише через житло, але також ці жінки готові працювати, розвивати свій бізнес та відбудовувати країну", — каже заступниця міністра фінансів України Ольга Зикова. 

Концепція жіночого лідерства — дуже складна, і вона ще більше ускладнюються, коли це лідерство — під час війни. Коли ми говоримо про видозміну жіночої боротьби, то бачимо, як у реаліях України це відбувається, відзеркалюючи потреби суспільства, які з війною стали іншими.

Адже наживо, на наших очах, жінки змінюють професії, здобувають нові навички, опановують нові сфери, адаптовують середовище, намагаючись зробити його першою чергою безпечним, або й самі адаптуються до умов, у яких вони перебувають.