Два роки не вдома — як живуть українці в Німеччині

Німеччина офіційно посідає перше місце за кількістю біженців з України, навіть обігнавши Польщу. А все через одні з найкращих умов. 

Країна надає українським біженцям житло та харчування одразу по прибуттю. Хоча, як і в багатьох інших європейських країнах, з житлом зараз можуть бути затримки, тож певний час доведеться жити в тимчасових прихистках. 

Щодо виплат, то з 1 січня 2024 року їх збільшили на 12%. Тепер самотні особи отримують 563 євро на місяць, пари — по 506 євро, діти до 5 років — 357 євро, 6-13 років — 390 євро, 14-17 років — 471 євро. 

Також країна надає безкоштовні курси з вивчення німецької мови, а потім допомагає з пошуками роботи. 

Про свій особистий досвід проживання у Німеччині два роки війни спеціально для Новини.LIVE розповіла журналістка Дарʼя Нефьодова.

Два роки не вдома: Дарʼя Нефьодова з Німеччини

Озираючись назад і пригадуючи той самий день рівно 2 роки тому, моє серце виривається з грудей. Близько 06:00 ранку мене набрала подруга, і на тому кінці слухавки я почула: "Почалась війна".

Памʼятаю, як зранку 24 лютого 2022 року я похапцем добралася до своєї квартири на Лукʼянівці (Київ) і мене "накрило". Не могла рухатись, думати, збирати речі, та й себе докупи я ніяк не могла зібрати. Дзвінки найріднішим, переписки з друзями, суцільний страх і невідомість.

Кілька перших днів ми скооперувались з подругою і жили у мене, а далі я приняла рішення для себе їхати на захід країни. Ніколи не забуду той "спустошений" Київ після двох діб комендантської години та свій шлях до вокзалу.

Далі був без перебільшення "потяг життя". Я відчула себе героїнею фільму, де у тебе є лиш один шанс на порятунок.

Усю дорогу до Львова я простояла, людей було настільки багато, що повітря деколи не вистачало. Вже тоді дивом я встигла до комендантської години доїхати до квартири жінки, яка відкрила двері своєї оселі для десятків людей, які їхали в безпечні місця. Пані Оксана й досі в мене в телефоні підписана "Оксана Львів зігріла".

Рішення їхати за кордон

А далі… Далі була геть незапланована дорога до Німеччини, з одним лиш рюкзачком та 15-річною дівчиною, яку мене попросили вивезти до родичів. 

Я так чітко памʼятаю вечір 7 березня, вже 15 годин в дорозі, а все ще на кордоні, і тут я отримую відеосповіщення від моєї подруги: "Ми народились". Пізніше дізнаюсь, що народжувала вона синочка в Миколаєві під сильними обстрілами, а лікарі казали їй, що це салюти просто надворі. 

Майже опівночі 8 березня 2022 року я потрапила в невеличке місто Гревенбройх. Як виявиться пізніше — у цьому місті я житиму наступні 2 роки свого життя. 

Забігаючи наперед, скажу, що я неймовірно щаслива людина, адже на моєму шляху в Німеччині траплялись і трапляються просто неймовірні люди з "широким" серцем.

Життя в німецькій родині 

Гревенбройх — це невеличке місто у землі Північний Рейн-Вестфалія. Цікаво зазначити, що найбільше біженців прийняла саме ця земля. У Північний Рейн-Вестфалія зареєстровано понад 231 тисяча українців, на другому місці Баварія (158 505), далі — Баден-Вюртемберг (154 749) (інформація станом на 1 січня 2024 року).

Перші 2 тижні я прожила в родичів моєї подружки, а потім мене запросила до себе німецька сімʼя. Вони мали вільну кімнату в їхньому будинку і щиро хотіли надати своє помешкання українцю. Й досі я живу в цьому домі і буду ще довго дякувати їм, що я змогла відчути себе безпечно в чужій країні. 

У моєї "німецької сімʼї" Андреа та Бернда є дві доньки — Аніка (25 років) та Зандра (22 роки). Дівчатка живуть окремо від батьків, але дуже часто навідуються додому. Саме вони допомагали мені з перших днів адаптуватись і не відчувати себе самотньою.

Ми їздили в сусідні великі міста, вони запрошували мене на свята, де я мала змогу знайомитись і спілкуватись з їхніми друзями. Це було конче необхідно для мене. 

Усвідомлення, що ти "не вдома", і перший рік життя за кордоном

За кілька тижнів я почала розуміти, що потрібно згадувати німецьку мову, яку я колись вчила в школі. Записалась на мовні курси і почала оформлення документів, щоб мати змогу легально знаходитись в країні.

Треба віддати належне Німеччині — попри її безмежну любов до правил та бюрократії, я напрочуд швидко отримала необхідні документи, оформилась на соціальну підтримку від держави та отримала дозвіл на відвідування інтеграційних курсів, витрати на які теж покрила Німеччина.

Перший рік було надзвичайно складно жити на відстані від всього свого звичного життя. Розуміння того, що "як раніше" вже не буде ніколи, дуже довго не приходило.

Перший раз мені вдалось поїхати на тиждень в Україну через сім місяців після повномасштабного вторгнення. Емоції було — не передати словами. І страх, і щастя, і тривожність, і любов — усе це було в мене всередині, коли я вийшла вперше на пероні київського вокзалу. Таких емоцій я не переживала ніколи у своєму житті. Хотілось цілувати землю і ніколи не відпускати. 

Потім знову дорога до "тимчасового дому", намагаєшся збирати своє життя по-новому, цеглинка за цеглинкою. Закінчила інтеграційні курси, отримала сертифікат володіння німецькою мовою рівня В1, завела друзів — і серед німців, і серед українців, — короткі подорожі Німеччиною, провела десятки безсонних ночей, адже твій рідний Миколаїв і не менш рідний Київ під ракетними обстрілами.

Записалась вперше до лікаря, до перукарні, самостійно звʼязалась із службою підтримки німецького відомства, і все це, звичайно, німецькою. Усі ці "вперше" нагадували кроки крихітної дитини, яка з кожним днем розвивається і стає сильнішою і впевненішою у собі. 

Плани на майбутнє

Не встигла ще "встати на ноги", а ось вже "2 роки не вдома". У дні знесилення, коли стає нестерпно тужливо, хочеться зробити все можливе, аби тільки повернутись у свої щасливі дні. Але обираю бути щасливою і здоровою тут і зараз. 

Поки для українців тимчасовий захист продовжили автоматично до 4 березня 2025 року (цю постанову затвердив Бундестат Німеччини ще в листопаді 2023 року), тому і я маю змогу залишатись ще впродовж наступного року тут. 

Також зараз відчувається, що Німеччина хоче допомогти якомога більшій кількості людей працевлаштуватись. Вже активно імплементується так звана ініціатива job turbo, про яку раніше казав Губертус Гайль, міністр праці ФРН. 

Наразі я відвідую професійні курси з німецької, щоб оволодіти наступним рівнем мови, очікую, коли зможу пройти практику в одному з університетів Німеччини у відділі маркетингу і комунікацій. Планую найближчим часом переїхати у велике місто, а далі…

А далі побачимо, як складеться доля. Планувати стараюсь, але як то кажуть: Homo proponit, sed Deus disponit.